Про 29-річного офіцера-десантника Сергія Романенка, який командує підрозділом батальйонної артилерії у 25-тій окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді, ми писали рік тому. Впродовж восьми довгих років історик за освітою і доброволець за духом з козацького села Стахорщина, що на Новгород-Сіверщині, захищає Україну в лавах ЗСУ.
З простого солдата-артилериста Сергій дослужився до заступника командира батальйону. Тепер серед його завдань – ще й забезпечення логістики батальйону. На Чернігівщину ж прямісінько з пилу передової десантник приїхав, щоб підібрати кадри з навчального центру, набрані в ході мобілізації. Щоправда, нічого з того не вийшло, бо з обіцяних 60 чоловік йому не пощастило взяти жодного! Так і поїхав під Покровськ офіцер з порожньою машиною. Перше враження воїна від цивільного життя – купа здорових цивільних чоловіків, розслаблене, чи то пак утомлене від війни суспільство, заколихане мантрами про справедливий мир. А за якихось 700 кілометрів вирує справжнє пекло страшної війни, яку ще не бачив світ, і в цьому пеклі щоденно й героїчно стримують навалу орди отакі прості сільські хлопці, як Сергій Романенко, більшість з яких не встигли навіть обзавестись родинами і які вірять, що отой самий справедливий мир можна здобути тільки силою. Користуючись нагодою, ми поспілкувались з офіцером одного з найелітніших підрозділів ЗСУ.
– Сергію, ми не бачились рік. Наскільки відомо, ти переходиш на вищу посаду заступника командира батальйону. Будеш займатись логістикою? В Чернігів ти приїхав у ролі «покупця»?
– Не те, щоб «покупця» – там вже є виділені люди в навчальному центрі, з яких певну кількість можна подивитись і забрати до нас в бригаду. Проблема полягає в тому, що наша бригада не сухопутна, тому я сумніваюсь, що нам дадуть ту кількість, яку б ми хотіли. Те, що я на даний момент знаю: ми хотіли 60 чоловік, а нам дають 17 (але в результаті, як виявилось, не дали жодного бійця, – Авт.). Якщо бригаду не поповнювати, то рано чи пізно навіть така потужна бригада як наша, не зможе ефективно воювати. А центри комплектування якраз і повинні забезпечувати нас людьми.
– Отже, головне зараз – це люди? У чому проблема цієї війни?
– Велика проблема – це дезертири. Дезертирство зараз, на жаль, є непокараним, і воно належно не оцінене суспільством і владою. Виходить так, що коли солдат втікає з поля бою чи з підрозділу, то він знає, що йому за це нічого не буде. Значна проблема полягає також у тому, що наше суспільство цього не просто не засуджує, а й навіть заохочує. Мовляв, навіщо звичайним хлопцям воювати, нехай воюють військові. Але ж армія закінчується! Поранені, загиблі, зниклі безвісти… Це все втрати. От я, наприклад, контрактник, проте таких, як я, контрактників, які були на початку широкомасштабного вторгнення, залишилось відсотків 15. Ще одна проблема – це формування владою нових бригад. Нова бригада – це нові посади, новий управлінський склад без бойового досвіду, без бойових людей, в яких немає за плечима нічого. Потім ці бригади ставлять на лінію бойового зіткнення і вони втікають, тим самим оголюючи фланги і підставляючи сусідів. Це ми вже бачили на прикладі деяких бригад.
– А хто стоїть поруч із вами?
– Ми тримаємо позиції на Покровському напрямку разом з батальйоном «Да Вінчі». Це дуже мотивовані добровольці – вихідці з ДУК-ПС. Батальйон хоч і мотивований, але на самій мотивації далеко не заїдеш, цими хлопцями затикають всі дірки. До нас на позиції, наприклад, вони приїхали з-під Курахового. З іншого боку від нас стоять морпіхи – теж прекрасні воїни. Так що ми стоїмо рівно, а фронт просідає там, де стоїть «збірна солянка» та оті новостворені бригади. Багато фейсбучних експертів пишуть про те, що нам немає чим воювати, але насправді наша артилерія працює більше, ніж арта кацапів. Єдина проблема у тому, що закидають КАБами, втім, КАБ не настільки точний. Я скажу напевне, що на нашому напрямку озброєння, боєприпасів та стволів у нас більше, ніж у ворога. Все у нас є, немає тільки піхоти! Буває, що на позиціях з батальйону, чисельністю 900 чоловік, стоїть всього дев’ять піхотинців. Де взяти піхоту, я не знаю! Але знову ж таки: у Генштабі формують нові бригади, в яких формуються тилові підрозділи – логістика, забезпечення, водії, штаби… Це все люди, які могли б стати піхотою. Тож і виходить так, що на папері у нас мільйонна армія, а реально на полі бою знаходиться тисяч 300 бійців, а піхотинців і взагалі ста тисяч не набереться.
– Для більшого розуміння поясни, будь ласка, що таке піхота? Це – одиниця, яка стримує наступ?
– Одиниця, яка стримує наступ, – це артилерія і дрони, а піхота потрібна для того, щоб закріпити позиції. Тобто, щоб утримувати певну точку, туди треба посадити піхотинця зі зброєю.
– Давай повернемось до новостворених бригад: я так розумію, на твою думку, їх не варто створювати?
– Звісно, не варто! Навіщо їх створювати, коли у нас добре воюють наші старі бригади, типу таких славнозвісних бригад, як 93-я механізована «Холодний Яр», 72-га механізована імені Чорних Запорожців, наша 25-та Січеславська, Перша Сіверська танкова... На мою думку, вони повинні розгортатись у дивізії, а на базі батальйону формуватись бригади, які будуть там, скажімо, керувати штабом дивізії. А ми й досі воюємо бригадами, за якими закріплюють район оборони дивізії по ширині і по фронту. Ну тут всі це розуміють, але ніхто нічого не хоче робити для того, щоб це змінити.
– Ти вже вісім років на війні, у тебе є зв'язки з багатьма підрозділами: цікаво, як там на Курщині, як воюють проти нас корейські комуністи?
– Як воюють? У їхній тактиці нічого не змінилося з 50-х років минулого століття, корейці намагаються задавити кількістю. Вони сунуть, їх відстрілюють. Так, як воюють корейці, – то це знахідка для артилеристів та снайперів. Проблема тільки в тому, що їх дуже багато. А коли твою позицію штурмує 60 чоловік, то це теж не дуже весело. Певна кількість цих корейців все-таки добіжить і вступить у бій. Тобто не можна говорити, що на Курщині у нас все благополучно. Наші туди напхали багато різних підрозділів, взаємодія між якими – це значна проблема. Там воюють підрозділи ДШВ, підрозділи морської піхоти, сухопутні війська, але взаємодію налагодити важко. Росія натягла туди до 60 тисяч військ, а наші перекидають туди нові частини, оголюючи фронт на Донбасі. У мене таке відчуття, що Донбас по-тихому «зливають».
– Зараз, мабуть, одне з найпопулярніших запитань у людей, які втомились від війни: коли це все закінчиться? На твою думку, не коли, а чим закінчиться ця війна?
– Це буде припинення війни за принципом першої чеченської, потім років через 10, максимум 15, буде інша війна. Перемир’я вигідне росії для того, щоб передихнути, переозброїтись і продовжити війну вже з більш вигідних позицій. Ми теж мали б використати цей час для модернізації економіки та армії, але знаючи українське суспільство, знаючи українську владу, ми все це успішно профукаємо. Як тільки війна закінчиться, про армію забудуть. Ніхто не буде вкладати в армію ті кошти, які вкладають зараз. Політики сподіватимуться на Захід, який нас захистить, і надалі успішно дерибанитимуть державу.
– Має ж бути і оптимістичний сценарій?
– Ми повинні зрозуміти, що ніякий Захід нам не допоможе, нам варто сподіватись тільки на себе. Як доказ – американці, які дозволили оточеному 30-тисячному російському угрупуванню покинути Херсон. Путін лякав усіх ядерною зброю у разі поразки на полі бою, а ті не дозволили нашим військам розбити росію. Відтак у Заходу щодо нас своя політика, ми ж маємо виходити з власних інтересів, бо якби тоді нам дозволили розбити їхню армію, ця війна вже б закінчилась нашою перемогою.
– Одним словом, шанс виграти війну ми втратили?
– Я скажу так, що у нас ще є шанс перемогти у цій війні. Але для цього потрібна загальна мобілізація всього суспільства – суспільства, яке готують до капітуляції, запускаючи технології про справедливий мир. Нам пропонують відмовитись від 20% території України, щоб за 10-15 років отримати нову війну. Хіба розумна людина повірить в те, що путін на цьому зупиниться? Я в це не вірю! Тому все зараз залежить від українського суспільства – якщо ми зможемо повторити диво 2022-го року, то перемога у війні з ордою нам гарантована.
Віталій Назаренко, фото автора та з архіву воїна
